„Moje myśli są ciche”, reż. Antonio Lukich, 104 min, 2019, Ukraina

Znakomity debiut Antonia Lukicza opowiada o Wadymie introwertycznym inżynierze dźwięku mieszkającym w Kijowie, ale marzącym o przeprowadzce do Kanady. Gdy chłopak otrzymuje zlecenie nagrania odgłosów ukraińskiej fauny do gry wideo o Arce Noego, akcja szybko przenosi się na prowincjonalne Zakarpacie. Podczas tego zoologiczno-dźwiękowego tournée towarzyszy mu ekscentryczna matka, a ich burzliwa relacja napędza dramaturgię tego pełnego absurdalnego i czarnego humoru filmu drogi. Pech prześladujący Wadyma oraz jego slapstickowa niezdarność dopełniają tę czułą i melancholijną opowieść. I choć jest to przede wszystkim cudaczna komedia, dziś trudno nie dostrzec w niej nuty profetyzmu. Wszak zleceniodawcy bohatera, Ukrainiec mieszkający w Kanadzie, chce nagrań właśnie właśnie ukraińskich zwierząt, bo jak twierdzi naturalnie wyczuwają one nadejście potopu, a ich głos nieustannie przenika trwoga. Trwoga, która rezonuje także po drugiej stronie ekranu.

Мої́ думки́ ти́хі (2019)

Блискучий дебют Антоніо Лукіча розповідає про Вадима — інтровертного звукоінженера з Києва, який мріє переїхати до Канади. Коли він отримує незвичне замовлення — записати звуки української фауни для відеогри про Ноїв ковчег — події переносяться в провінційне Закарпаття. У цій подорожі його супроводжує ексцентрична мати, а їхні напружені стосунки стають емоційною серцевиною цієї сповненої абсурду, чорного гумору та ніжності роуд-муві. Вадим, якого переслідує невдача і власна незграбність, веде нас крізь лірично-комічну історію про мрії, стосунки і невдоволення життям. І хоча фільм здебільшого смішний, сьогодні в ньому легко вловити нотки пророчості: замовник — українець із Канади — хоче саме звуків українських тварин, адже, за його словами, саме вони першими відчувають наближення потопу, а їхній голос сповнений тривоги. Тривоги, що з часом починає відлунювати і по той бік екрану.

Oprac. Kamil Kalbarczyk